Наша землячка, медикиня Оксана Слободян отримала держану нагороду

Дата: 31.05.2024 12:40
Кількість переглядів: 1415

Оксана Слободян: «Хочу бути корисною для тих, хто втратив кінцівки на війні»

Фото без опису

Медикиня Оксана Слободян, капітанка Збройних сил України – одна з тих, хто рятував життя захисників і захисниць у зоні ООС та продовжує цим займатися під час повномасштабної війни. Президент України вручив пані Оксані медаль «За врятоване життя».

Народилася Оксана у Хорошеві в родині Віктора та Лариси Лозовських. Із дитинства захоплювалася професією рідної тітки, яка працювала медичною сестрою в Житомирській обласній лікарні. Уважно спостерігала, як та доглядала за хворими, виконувала призначення лікарів. Їй подобалося, що тітка допомагає видужувати хворим. Тому й собі вирішила обрати професію медикині. Навчання у школі Оксані давалося легко, адже мала гострий розум, була допитливою, активною, любила багато читати. Школу закінчила із золотою медаллю. У шкільні роки займалася у секції аеробіки місцевої дитячо-юнацької спортивної школи під керівництвом тренерки Наталії Козаченко. Досягла високих результатів – неодноразово ставала переможницею змагань різних рівнів. Пам’ятає усі поїздки команди не лише в обласний центр, а й Україною, особливо в тоді ще не окупований Крим.
Фото без опису
– У 2011 році вступила до Вінницького медичного університету імені Миколи Пирогова на бюджет, – розповідає Оксана Вікторівна. – Після його закінчення, у 2017 році, ми з однокурсниками ще не знали, ким хочемо бути. Зазвичай, люди думають, що студенти з першого курсу знають, яку спеціалізацію обиратимуть, але це не так. Я теж ще тоді не знала, ким хочу бути, але, подумавши, обрала анестезіологію, бо вважала цей фах найбільш важливим. Пізніше вступила до військової медичної академії на факультет анестезіології та реанімації. У 2020-му році закінчила академію з червоним дипломом і поїхала за направленням на роботу у Хмельницький військовий госпіталь.
Обрати військову медицину Оксану змусила цікавість. Їй здавалося, що військові медики дружні й постійно підтримують одне одного, працюють злагоджено, як одна команда. Припущення дівчини підтвердилися під час вступної кампанії до академії.

– Найважчим був екзамен із фізкультури. Було дуже тяжко, деякі з абітурієнтів навіть втрачали свідомість. Навантаження було величезне, але всі підтримували одне одного, ми стали ніби однією командою. Було цікаво і приємно. В Україні на той час уже тривала операція об’єднаних сил, тому я розуміла, що військова медицина вкрай необхідна, і медики дуже потрібні, аби лікувати поранених, – ділиться медикиня.
Фото без опису
Понад чотири роки Оксана Слободян працює у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії у Хмельницькому військовому госпіталі. За цей час їй довелося бачити не лише порятунки поранених, а й смерті. Робота анестезіологів – це не лише знеболення, а й догляд та лікування пацієнтів у відділенні реанімації.
Зокрема, складним моментом є спілкування із родичами пацієнтів, які не завжди розуміють важкість стану близької людини. На думку Оксани, це один із найтяжчих моментів у роботі нині, а ще робота з пацієнтами, які втратили кінцівки на війні, тобто пережили ампутацію. У спілкуванні з такими пацієнтами медпрацівник має бути не лише анестезіологом, а й психологом. Такі пацієнти потребують особливої уваги…»

У 2021 році їй довелося працювати у медичних закладах прифронтових міст Донецької області: спочатку в Покровську, потім у Авдіївці.
– Тоді Авдіївка знаходилася на «нулі» за 2 кілометри від фронту. Щоранку прокидалися від звуків вибухів, але вони були не близько. Роботи тоді вистачало, та було легше, ніж нині, – поранених менше. Та мені було непросто, бо тоді у лікарні я була однією спеціалісткою з анестезіології. Доводилося надавати допомогу і цивільним жителям міста. Здебільшого, такі випадки траплялися вночі. Потрібно було прокидатися і працювати, швидко приймати правильні рішення.
Від початку повномасштабної війни мене направили у Дніпро у складі аеромедичної евакуації. Гелікоптером транспортували поранених до медичних закладів України. Пригадую, як було складно перші пів року. Не зрозуміло, скільки триватиме та коли закінчиться війна. Тоді поранених було багато, а медичного персоналу не вистачало. Ми практично жили на роботі, бо оперували вдень і вночі, – пригадує Оксана.
Фото без опису
Медикиня весь час вчиться й розвивається, бо у її професії постійно впроваджуються нові методики, новації. Так, ввели систематизовані протоколи надання допомоги пацієнтам із хронічним болем, травмованим, пораненим. Почали також використовувати регіонарну анестезію – знеболювати конкретні ділянки тіла поранених. Такий вид знеболення полегшує стан пацієнта/пацієнтки, особливо, якщо була ампутація.

– Основна причина ампутації у поранених – це джгути, які перебували на кінцівці більше чотирьох-шести годин. Допускається тримання джгута або турнікета до двох годин, після чого треба його перенакладати нижче, щоб був кругообіг у ділянці, де він стояв. Якщо цього не зробити, то у місці накладання турнікету утворюються метаболіти, які є токсичними. Чим довше він стоїть, тим більше їх утворюється. Причина тривалих накладань – неможливість вчасно евакуювати поранених із місця обстрілу. Але якщо рятувати кінцівку й зняти джгут (турнікет), то можна втратити життя пацієнта. Наші хірурги завжди намагаються врятувати кінцівки пораненим. Був такий випадок, коли пацієнт сам просив ампутувати ногу, бо вона висіла на «клапті», а лікарі, навпаки, боролися до останнього, аби її врятувати, – розповідає Оксана Слободян.
Фото без опису
Зазвичай, лікарка проводить вдень 4-5 наркозів, а на початку повномасштабної війни було по 8-10. Медикиня радіє, коли вдається якісно провести знеболення пацієнта, який надходить до неї збудженим, із сильними болями, а отримавши допомогу, почувається набагато краще. Оксана вважає, що захисники не повинні терпіти біль.
Нині у її телефоні переважають фото поранень, які просять зробити військові, щоб бачити, як виглядає рана «до» та «після».
В умовах такого напруженого і складного ритму роботи людина змушена шукати ресурси для відновлення. Для пані Оксани – це прогулянки й фотографування природи. Так вона відновлює сили й ментальне здоров’я.

Розраду й підтримку дає їй сім’я. Вона з чоловіком не ділять домашні обов’язки на «чоловічі» та «жіночі», кожен робить те, що потрібно, і обоє мають можливість професійно розвиватися.
У складі лікарів відділення анестезії та інтенсивної терапії Хмельницького військового госпіталю, окрім Оксани, працює ще одна медикиня. У них злагоджена командна робота, де кожен і кожна чітко й старанно виконує свої обов’язки. Від цього залежить подальший результат лікування пацієнта.
– У моїй практиці були складні випадки, коли вдавалося врятувати безнадійного пацієнта. Та й поза роботою доводилося рятувати людей. Якось у громадському транспорті у чоловіка почався епілептичний напад. Пасажирки просили дати йому таблетки. А при такому нападі це категорично заборонено, тому що хворий може вдихнути таблетку, а це може зумовити обструкцію дихальних шляхів (втрату здатності дихати – авт.). Ще був випадок, коли допомагала під час нападу панічної атаки у жінки, – ділиться медикиня.
Фото без опису
У професії Оксана бере приклад із відомих українських лікарів. Серед них – професор Олександр Дубров. Слухає його лекції, вивчає кращі лікарські практики. Підтримують також і дають поради колеги. Прикладом витривалості, стійкості та братерства-сестринства є пацієнти й пацієнтки. Усі вони хочуть швидко одужати й повернутися назад на фронт, до своїх.
Оксана вірить у Перемогу. Сподівається, що цей день настане якнайшвидше. Розмірковує, що й після перемоги продовжить розвиватися як фахівчиня. На її думку, ця війна стала полем розвитку українських лікарів. Їхній досвід та кращі практики згодом вивчатимуть інші країни світу. А ще вона дуже хоче стати корисною для тих, хто втратив кінцівки на війні.

– Можливо, з часом почну допомагати в розробці протезів, які б максимально повертали до мирного життя поранених. Спілкуюся із ними часто і чую нарікання щодо обмеження функціональних можливостей протезів. У розмовах зі мною військові діляться, що їх турбує ставлення суспільства до людей без кінцівок або з протезами. Тому ще одним важливим аспектом їх соціалізації є правильне ставлення з боку оточення. Суспільство має навчитися цим правилам, – наголошує Оксана Слободян.

Ірина Сівінська
Матеріал підготовлено за підтримки Волинського прес-клубу

За інформацією сайту ЗвісноNEWS


« повернутися до розділу «Новини»

Код для вставки на сайт

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій

Зареєструватись можна буде лише після того, як громада підключить на сайт систему електронної ідентифікації. Наразі очікуємо підключення до ID.gov.ua. Вибачте за тимчасові незручності

Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь